Опитування
Оцініть роботу сайту:
5
4
3
2
1

Архів новин
Вересень 2018 (7)
Серпень 2018 (2)
Липень 2018 (4)
Червень 2018 (12)
Травень 2018 (41)
Квітень 2018 (44)
Корисні посилання
КПККіМ » Життя, обпалене війною

Життя, обпалене війною

  • 11-03-2014, 13:09
  • 1590
  • 0
  • ---

Життя, обпалене війною

про ветерана коледжу Білявську Діну Іванівну

 

Життя, обпалене війною Життя, обпалене війною, нелегке. Людина, котра бачила війну на власні очі, чула подих смерті за спиною, цінує кожну прожиту мить. Вкладає в кожен день, в кожну справу всю себе, весь свій досвід, знання та вміння. Кожному, з ким зустрічається та працює, віддає всю свою доброту та щирість, часточку своєї душі. Така людина залишає після себе не лише приємний спогад у пам’яті оточуючих, а й яскравий слід у житті. 

Можна багато говорити загальними словами про важкі часи війни та їх вплив на свідомість і подальше життя людей, але історія кожного життєвого шляху – унікальна. Доля Діни Іванівни Білявської, водночас, звична і особлива.

Народилася 20 листопада 1932 року у Воронезькій області Таловського району в селі Старе Дубове. До початку війни сім’я жила на станції Талова. Початок тієї страшної жорстокої війни Діна зустріла у бабусі в селі. Надовго залишилася у пам’яті картина загального збору усіх чоловіків біля військомату.  Дівчина бачила десятки-сотні молодих хлопців, чиїхось батьків, чоловіків, котрі вже завтра опиняться віч-на-віч з фашистами.  Можливо завтра обірветься чиє життя. Та про це вона не думала. Що може дівчина 9 років? Скажете – небагато: допомогти батькам у хатній роботі, чи з господарства, бо ж вона ще дитина.

Можливо… Проте у воєнний час діти дорослішали мало не за ніч. Першокласниця Діна, наймолодша у сімї колгоспниці та партійного працівника, зі своїм щасливим та безтурботним дитинством попрощалася влітку 1941. Робота у госпіталі була геть не дитячою. Попри важку фізичну працю, дівчині щодня доводилося бачити кров та біль, смерть і бажання жити. А перше бомбардування і погляд пілота-фашиста крізь скельця закарбувалися в пам’яті на все життя. 

Доля закинула Діну до Тернополя, куди батька у 44-ому відправили воювати з «бандерівцями». Тернопільський період життя вкритий горем, важкими спогадами, смутком, відчуттям обмеженості, гіркою втратою батька. З Діною ніхто не спілкувався з її однолітків, її життя було в небезпеці, вона «заглянула смерті у вічі», була викрадена, але залишилася живою. А от батька не стало… Після його смерті у Діни виявили порок серця і вони з мамою повернулись у воронезький край.

Жили в селі, школа знаходилась за сім кілометрів від дому. Починаючи з 5 класу, учні допомагали на фермі, садити і збирати врожай. Пам’ятає, як грузили на машину буряки, кидали хто скільки зможе. Працювали переважно жінки і діти, адже в ті часи механізації ще ніякої не було. 

9 травня 1945 року закінчилася ця страшна війна. Оскільки радіо в селі не було, то діти дізналися про все лише коли прийшли до школи. Тоді вони на радощах набрали квітів і пробігли понад дванадцять кілометрів околицями, вітаючи усіх зі святом. Радості було багато, але сліз набагато більше. Зі всіх родичів Діни Іванівни, хто пішов на війну, повернувся лише брат. Через рік сім’я переїхала жити в Чернівці. Діна тоді ходила до 6 класу, але провчилася лише півроку і через важке матеріальне становище вже в січні 1947 року вступила на навчання до ФЗУ (фабрично-заводське училище). В групі навчалося 20 дівчат, жили в одній кімнаті, було холодно і голодно, але були всі дружні і виручали одна одну, як могли. «Траплялися і такі випадки, що на вихідні збирали що мали, і хтось із них відносив своїм рідним. Не було випадку, щоб хтось не поділився і, також, не було жодної крадіжки», - згадує Діна Іванівна.

Закінчивши училище в 1948 році, Діна влаштувалась на панчішну фабрику. Працювати було важко. Машина була 16 метрів довжиною і відійти не можна було ні на секунду. В’язали полотно відразу на 24 панчохи. Одна найдрібніша помилка і вже брак. Працювали в дві зміни, але жили весело, ходили бригадою в кіно, театр, їздили допомагати в колгосп. Коли були суботники, прибирали територію фабрики і міста. А ще вчилися в вечірніх школах. Закінчила дівчина навчання з відзнакою і без вступних екзаменів вступила на навчання в Чернівецький культурноосвітній технікум (так він тоді називався). Навчатися було цікаво. Багато студентів були вже зі стажем роботи. До навчання відносились серйозно. Але це не заважало їм ходити в кіно і театр. Відмінників возили на екскурсію в бібліотеки Хмельницького, Києва і, навіть, Москви. Викладачі були дуже хорошими і багатьох Діна пам’ятає до сьогодні, хоча пройшов вже не один десяток років.

Закінчила технікум в 1954 році з дипломом з відзнакою. Після закінчення технікуму поїхала працювати завідуючою районною бібліотекою в Сторожинецький район Чернівецької області. Без вступних екзаменів була зарахована до Харківського бібліотечного інституту на заочну форму навчання. Хоча бібліотека районна, але знаходилася в селі Чуден. Фонд бібліотеки був 79 тис. примірників. В селі була школа 10-ти річка, районна лікарня, Будинок культури, обладнаний стадіон. «Мені дали квартиру, опалення і світло і, що саме цікаве, все будо безкоштовно», - згадує Діна Іванівна.

Життя, обпалене війною За період сесії в інституті зарплату платили повністю і за дорогу платив інститут. Заходи бібліотекарі проводили не тільки в бібліотеці, клубі, школі але й і на польових станах, тваринницьких фермах. Читачів було багато, спочатку нас працювало двоє, а потім вже четверо», - розповідає Діна Іванівна.

В Кам’янець-Подільський Діна Іванівна переїхала в 1956 році і в 1957 вийшла заміж. Чоловік був інженером. Політехнічний інститут закінчив теж заочно. «Працювати в Кам’янці-Подільському я почала в бібліотеці військової частини. З солдатами було дуже цікаво працювати. Вони багато читали, охоче брали участь в усіх масових заходах. Цікавими були заходи, коли вони розповідали про звичаї та культуру своїх країн, адже солдати були багатьох національностей», - згадує Діна Іванівна. Працювала там до 1961 року, а потім перейшла працювати в бібліотеку харчового технікуму, який перевели сюди з Києва. І знову цікава робота зі студентами. Разом дуже багато читали художньої літератури. За кожною новою книгою проводились конференції, диспути на теми етики, естетики, моралі і т. д. За цей час була нагороджена грамотою Міністерства культури і двома трудовими медалями.

В 1978 році Діну Іванівну запросили працювати в культосвітнє училище. Спочатку працювала в бібліотеці і, одночасно, була викладачем. Через деякий час стала лише викладачем предмету «Організація бібліотечних фондів і каталогів». 

Зі спогадів: «Робота в бібліотеці починається з організації фондів. Щоб правильно і швидко обслужити читачів, треба знати, де стоїть потрібна книга. Так і в бібліотеці училища прийшлось багато працювати з фондом. Весь фонд перешифрували за новими таблицями ББК, організували алфавітний та систематичний каталоги. Більшість занять займали практичні роботи. Коли перевіряла практику в студентів стаціонарної та заочної форми навчання, бачила чого їх навчила і, взагалі, що вони вже вміють робити. 

На бібліотечному відділі училища був чудовий колектив викладачів-наставників. Ветерани: Марфа Павлівна Рудько, Катерина Степанівна Трубицька. Пізніше в училище прийшла чудова молодь Шульс Ольга Олександрівна, Сачковська Валентина Олександрівна та Никитюк Софія Сергіївна. Тепер ця молодь вже більш як з 30-ти річним стажем і пощастило студентам, яких вони навчають».   

Діна Іванівна на заслуженому відпочинку з 1994 року, проте завжди бажаний гість у стінах закладу. 

Важко знайти людину, котра відчувала б до Діни Іванівни щось, окрім глибокої поваги, безмежної вдячності, щирого захоплення нею і як викладачем, і як людиною. І це не дивно, адже, попри нелегку долю, вона змогла не лише пережити усе, але й стати надзвичайно життєрадісною, доброю людиною, готовою прийти на допомогу кожному, підтримати, спрямувати у правильне русло, надихнути власним прикладом цілеспрямованості та незламності. Розповіді Діни Іванівни про її нелегке життя і про ті страшні події кожного разу з цікавістю слухають студенти спеціальності «Бібліотечна справа». Дивує також те, що в такому поважному віці, Діна Іванівна присутня на усіх заходах, які проводяться в коледжі, студенти вдячні їй за поради, настанови, цікаві історії її життя. Бажають і надалі приходити в коледж для того, щоб і наступні покоління могли почути про війну з уст очевидця.

Життя Діни Іванівни є прикладом оптимізму, бадьорості, великої сили духу. Бажаємо їй здоров’я, натхнення, довгого віку життя. 

Пошукова робота студентки ІІІ курсу

Кам’янець-Подільського коледжу культури і мистецтв

спеціальності «Бібліотечна справа»

Статко Катерини Миколаївни