Наш спогад – у біографію коледжу

 Цікаві факти з нашої біографії 

Історія нашого коледжу є предметом гордості всіх, хто в ньому працює та навчається, тих, хто збагатив його славу і честь, створював традиції та заклав фундамент на майбутнє. За свою багаторічну історію коледж культури і мистецтв випустив багато молодих, енергійних, талановитих фахівців. Багато з них переросли своїх учителів, хоч, власне викладачі назавжди в їх пам’яті залишились наставниками.

Спогади ветеранів – це урок високих моральних цінностей для теперішніх і прийдешніх студентів. Ця збірка – вияв вдячності тим, хто стояв біля витоків навчального закладу, творців живої легенди його історії. Перегортаючи сторінки цієї книги, ти ніби стаєш на поріг свого рідного коледжу, із затамованим подихом заходиш до своєї аудиторії і бачиш через роки обличчя своїх однокурсників, викладачів. Світлі спомини наповнюють твою душу і серце...

Коледж – наша велика родина. Вона об’єднує добром і любов’ю викладачів і студентів усіх поколінь, збирає їх до свого порога. Тож нехай кожна така зустріч буде теплою, щирою, яскравою!

 

 

 

Цікаві факти, історії нашої біографії

 

○ Островська Маїса Францівна

○ Сорока Тамара Костянтинівна

○ Василашко Василь Федорович

○ Волохівський Вячеслав Людвигович

○ Рядки з біографії

○ Зелений літачок у юність

○ Аскетичні «принади» Круглого

○ Рудик Анатолій Володимирович: спогади класного керівника

○ Жданюк Неля Станіславівна

○ Ільїнська Олена Василівна

○ Бєлєванцев Анатолій Васильович

○ Стрельчук Л.І. Про клуб інтернаціональної дружби

○ Гордійчук М.П. Студентське самоврядування «Музична вітальня»

○ Гордійчук М.П. Зародження студентського самоврядування

○ Булаєнко В.О. Студентські будівельні загони

○ Ляшук Т.Є. Спортивне життя студентів

○ Никитюк С.С. Дякую своїм наставникам

○ Климчук Л.В. Екскурсія як форма навчання та заохочення

 

---

 

 

Островська Маїса Францівна – володарка диплому № 1

После освобождения Каменец-Подольского от немецко-фашистских оккупантов, моя семья вернулась на Родину в 1944 году. В сентябре я поступила в 9-ю школу. Но в связи с тяжелым материальным положением, погиб отец, я вынуждена была перейти учиться в техникум, там давали стипендию и кусок хлеба я смогла быстрее приобрести...

В городе уже появились учебные заведения: сначала педучилище, медучилище, индустриальный техникум и техникум подготовки культпросветработников; это уже было в октябре-ноябре месяце 1944 г.

Я выбрала техникум культпросвет, он тогда находился в здании учительского института (где сейчас 8-я школа по ул. Шевченко) на 2-м этаже, занимая в левом крыле две смежные комнаты и лекторскую (учительскую и кабинет директора (Фещук М. Г.).

В 8-м классе, в техникум принимали без экзаменов, был очень малый набор. Техникум имел два факультета: клубный и библиотечный. Была спецгруппа после 10-го класса на 2 года, - всего 8 человек! Нас тоже было сначала всего 12 (клубников и библиотекарей). Я поступила на библотечный, так как с детства очень любила книги, читать ходила в библиотеку и там была своя (как меня называли), пускали меня в хранилище еще ребенком, там я сама выбирала себе книги и клеила порванные.

Занимались мы все вместе: клубники и библиотекари в одной комнате, а спецгруппа (там тоже были клубники и библиотекари) в другой комнате - смежной с нашей. Но вскоре наш техникум переехал на Польские фольварки в здание общежития. Там на первом этаже жили студенты, а на втором занимались, но уже отдельно: клубный и библиотечный.

Во время войны было очень трудное время, тяжело материально и морально, голод и холод был, много людей падали и пухли с голоду. Не было во что одеться, обуться. Я ходила в больших мужских ботинках, а зимой в тряпочных валенках-бурках. Голодные, падали в обмороки, но не сдавались - учились. Везде были руины, разруха. Нас посылали в Старый город разбирать завалы камня, кирпичей, досок. На полях мы тоже бывали: собирали колосья, картошку. В техникуме я была самая младшая - с 1929 года, а все были переростки - с 25,24,26,27,28 годов.

Классным руководителем у нас была Рудько Марфа Павловна, она читала нам все специальные предметы. Завуч - Сокальский Алексей Степанович - читал зарубежную литературу, мы его любили. Фещук М. Г., директор техникума, читал химию. С иностранных языков у нас был английский - читала Лившиц С.В. Потом в институте я учила немецкий. Киевский институт культуры (тогда филиал Харьковского) закончила в 1967 г., а поступила в 1961-м заочно. Учебников не было совсем и мы писали конспекты на каждый предмет.

Было все очень трудно, но все равно мы закончили техникум успешно. Я попала в «пятерку» - тогда отбирали студентов для поступления в институты без экзаменов. Но я не воспользовалась этим и пошла на работу. В здании, общежития на первом этаже были две комнаты, где жили студенты: девчата и ребята, и столовая, там же была доска и проходили занятия тоже там. Нас уже было 40 человек: 14 библиотекарей и 26 клубников. Во флигеле во дворе была канцелярия, бухгалтерия, библиотека и кабинет директора. В этом же доме жили преподаватели.

С нашего выпуска многие пошли в институты учиться дальше, особенно в наш педагогический на стационар. Но это те, кто имел возможность материальную. А я с 1-го июля 1947 г. пошла в институт на работу. Тогда мест было много свободных и городские все устроились в городе, а в села поехали сельские работать, где кто хотел и жил.

Спецгруппа кончила в 1946 году. Им дали справки об окончании (дипломов не было еще) и они разъехались. Помню только Жавнерик Елену и Винокур Веру, которые уехали учиться на стационаре в Московский и Ленинградский институты культуры. У меня бухгалтерия института потребовала диплом (я уже тогда работала в библиотеке) и я пошла в техникум за ним. Мне выдали диплом № 1. Это было уже в 1948 году. И тогда мне Фешук М.Г. сказал, что наш выпуск (полностью) первый послевоенный, что мы прошли полный курс обучения: четыре года - с 1944 по 1947 год.

В пединституте я проработала 45 лет. Имею две медали: «За доблестный труд» и «Ветеран труда», почетные и похвальные грамоты, благодарности. Два раза я получала денежные премии с Министерства просвещения УССР в сумме 70 рублей и была на Доске почета в библиотеке им. КПСС в г. Киев. Мы тогда заняли первое место среди вузовских библиотек по соцсоревнованию в Украине. Библиотека - это моя стихия. Я любила свою работу больше жизни и всю себя посвятила ей.

И одна из первых в 1947 году вылетела из «кулька» на работу я, мне тогда было 18 лет, а сейчас 71, так что я ровесница юбиляра.

В 2000-м году бывшему техникуму подготовки культпросветработников, а теперь училищу культуры, исполнилось 70 лет. Я как «последний из могикан», поздравляю Вас всех с этой знаменательной датой и желаю здоровья, удачи, успехов и благополучия!!!                     

 

---

 

 

 

 

 

Директору

Каменец-Подольского

училища культуры

Станишевской Евгении Казимировне

ветеран-пенсионер Островская  М.Ф.,

проживающая в г. Каменец-Подольском,

по ул. Красноармейская, 50, кв. 75

 

Многоуважаемая Евгения Казимировна! Я прочитала в газете «Подолянин» за 5 августа 1995 года заметку Вашу «Молодецький запал немолодого училища» о истории училища культуры и очень рада за его расцвет, какой он есть в настоящее время! Дело в том, что я окончила его в 1947 г., а поступила в 1944-м. И могу добавить немного истории к 65-летию училища. В 1944 г. училище находилось в здании 8-й школы по ул. Шевченко. Там был и учительский институт. Техникум занимал на 2-м этаже две смежные аудитории и канцелярию. Было два отделения: библиотечное и клубное и спецгруппа библиотечная (8 человек), которые учились два года и в 1946 г. окончили. Там были: Винокур Вера, Жавнерик Елена и др. Все они пошли учиться дальше в ВУЗы. Потом техникум переехал на Польские фольварки в здание общежития и там были аудитории, где мы занимались. В 1947 году я окончила техникум и сразу же вынуждена была пойти на работу из-за трудного материального положения у меня в семье. Как говориться, «с корабля на бал»: 31 июня у нас был выпускной вечер, а 1-го июля я уже приступила к своим служебным обязанностям. Даже не использовала месячный отпуск после окончания техникума. И мне не были выплачены ни стипендия, ни подъемные,..

Я, Островская Маиса Францевна, в 1948 году получила диплом № 1 2. III. 1948 г. Директор был Фещук М. Г. и завуч Сокальский А. С, их подписи (есть копия диплома). Моя трудовая книжка: 1947 год, месяц VII, число 1.

В пединституте я проработала 45 лет, ушла 7 июля 1992 г. Я имею медали: «За доблестный труд» и «Ветеран труда», много почетных грамот и премий. Работая в институте, я продолжала учиться заочно. В 1967 году окончила в Киеве институт культуры. В 1968 году была отмечена на Доске почета в городе Киеве в библиотеке им. КПСС среди лучших библиотекарей республики (есть фотография).

В 1944 г. мне было 15 лет, когда я поступила в техникум, в 18 лет окончила и пошла работать. В 1992 г. мне 63 года - 45 лет стажа, уже три года, как я на пенсии. Одинока.

К заявлению прилагаю:

1. Копию диплома

2. Фото

3. VII. 1995 г. М.Островская                                                                               

Надпись: Сорока Тамара Костянтинівна вступила до Кам'янець-Подільського училища культури (тоді ще технікуму підготовки культосвітніх працівників) у 1945 році закінчила його в 1948 році.  Її диплом з відзнакою за № 15. 

Чому прийшла вчитися саме сюди? Тоді не дуже усвідомлювала - просто подобалось.

  

Маючи «червоний» диплом, приїхала до Харкова навчатися в інституті культури» але померла мати і Тамара Костянтинівна повернулася додому.

Вищу освіту все-таки отримала - в Кам'янець-Подільському педагогічному інституті, ставши вчителем історії. Ніби відвернула доля від стезі культпрацівника. Проте, опинившись в м. Кишинев, куди чоловіка направили після навчання, не змогла знайти роботу вчителя.

Тоді й став у нагоді училищний диплом: отримала посаду завідуючої бібліотекою. Виявилося, що має неабиякі організаторські здібності і хист до роботи з людьми. Навколо бібліотеки сформувалась, як би ми сказали тепер, бібліотечна рада - люди, які щиро і безкорисливо допомагали закладу, а для завідуючої стали справжніми друзями. Потім Тамара Костянтинівна перейшла працювати в шкільну бібліотеку, паралельно викладаючи історію. Тут виявились здібності бібліотекаря-вихователя, організатора масових заходів: вечорів-портретів, книжкових ранків, інсценізацій улюблених дитячих книжок.

Коли Тамара Костянтинівна повернулась у рідне місто, то до виходу на пенсію працювала в школі-інтернаті для слабочуючих дітей вихователем. І завжди казала, що якби не училище, важко було би ставити з дітьми спектаклі за «Попелюшкою», «Казкою про попа і робітника Балду», «Мухою-цокотухою», «Білосніжкою» та ін. Важко було би писати сценарії відкритих виховних годин про кіно, про книги, про нашу історію, якби студенти училища культури як практиканти не допомагали ставити танці, грати на баяні чи трубі. Оглядаючись на минуле, аналізуючи професійний шлях, Тамара Костянтинівна впевнено говорить, що найголовніші риси особистості, які допомагають у житті і роботі - наполегливість і цілеспрямованість, доброзичливість і товариськість.

Родина Тамари Костянтинівни типова: вчителька та інженер - з усіма наслідками, що випливають: маленька зарплата і соціальна незахищеність. Але попри всі негаразди Тамара Костянтинівна прожила щасливе життя з чоловіком (він помер, коли дружині було 42 роки), виростила двох дітей. Вільний час завжди проводила з родиною, і завжди активно, подорожуючи або допомагаючи друзям. Дуже любила у вільну хвилину вишивати, в'язати, щось майструвати з паперу, ниток, клаптиків тканини.

І нині вона вважає, що найгірше для людини, коли нема що робити, найважча річ - це неробство, а найголовніше в житті - комусь допомогти.

 

---

 

 

Василашко Василь Федорович, 

письменник, журналіст, 

випускник коледжу

 

Василь Федорович у 1956-1957 рр. навчався в нашому училищі, брав активну участь в громадській роботі, зокрема в стінній пресі. Разом з іншими студентами       заснував     "Літературну      газету" і   "Крокодила", де діставалось  тодіневдахам у навчанні, і   поборникам   нового   стилю -  стилягам.   Брав   участь  у  міському літературному   об'єднані,   де   заприятелював з   патріархом   української   байки М.Годованцем,   який   взяв   його   і   студента   бібліотечного   відділу   В'ячеслава Волохівського під творчу опіку. Перші їх вірші були опубліковані в газеті "Прапор Жовтня", рядки з цих віршів хвалила професор педагогічного інституту Євгенія Гінзбург.

Слід зазначити, що в училищі з перших років його післявоєнного заснування, чи як називають  другого  народження, існували  чудові  традиції -  студенти з ентузіазмом брали участь в агітбригаді, до виступів самостійно писали вірші, п'єси, складали частівки. Здобув славу знаменитий драматичний гурток під керівництвом Арсена Зуськова, почав діяти бібліотечний гурток, який популяризував книгу, періодичні   видання,   зародилося  літературне   об'єднання,   свої  вірші   студенти друкували  у   стіннівках,   на  сторінках  технікумівського   журналу   "Радянський студент" та декламували на вечорах поезії, які надзвичайно модними були у в той час (знайомство з журналом "Радянський студент").

---

 

 

 

 

Волохівський В’ячеслав Людвигович, 

журналіст, випускник спеціальності «Бібліотечна справа»

 

Рядки з біографії        

Волохівський В'ячеслав Людвигович народився в маленькому (всього 25 хат) селі Балинівка, за два кілометри від селища Сахкамінь, в самому центрі українських Медоборів 16 серпня 1941 року.

  

 

Батько Людвиг Антонович у 1944 році загинув на фронті. Мати - Соломія Карлівна, залишившись вдовою з трьома дітьми на руках (я наймолодший), усіх, як кажуть, вивела в люди, усі троє одержали вищу освіту. Найстарший брат Анатолій - агроном, сестра Євгенія - педагог, я - журналіст і бібліотекар.

Закінчивши у 1955 році сім класів Балинської середньої школи, тодіж поступив на перший курс бібліотечного відділу Кам'янець-Подільського технікуму підготовки культурно-освітніх працівників, який закінчив у 1958 році.

Тоді ж почав трудовий шлях кореспондентом Смотрицької районної газети "Колгоспне життя". Перебуваючи в армії, три роки був співробітником газети "На стройке" тресту Мосспецстрой (м. Москва). Саме цей трест поряд з іншими організаціями розпочинав роботи по спорудженню останкінського телецентру. Писав кореспонденції звідти та з інших режимних об'єктів.

Після служби в армії закінчив стаціонарно факультет журналістики Львівського ордена Леніна університету ім. І.Франка. По суті все свідоме життя віддав прикарпатському регіону, прожив в м. Івано-Франківську майже сорок років.

Деякий час працював у райгазеті "Нове життя" Богородчанського району, краю дуже багатого на щирих і цікавих людей, а головне знаменитого своїми природними багатствами. Саме тут у селі Стара Гута в роки незалежності була збудована урядова дача "Синьо гори" на якій часто відпочивав Л.Кучма, а до нього сюди в гості приїжджали Б.Єльцен, президент Польщі Олександр Кваснєвський.

Все творче життя пов'язане із обласної газетою "Прикарпатська правда", що в ті часи виходила тиражем 200 і більше тисяч екземплярів і займала за цим показником третє місце в республіці після газет "Социалистический Донбасе" (Донецьк) і "Вільна Україна" (м. Львів). Неодноразово з колективом газети був учасником ВДНГ у Москві.

На Прикарпатті спізнав радість дружби і спілкування з чудовими талановитими людьми, митцями і письменниками, журналістами. Серед них прозаїки Р.Федорів, М.Яновський, поети Я.Дорошенко, М.Кубик, Г.Турелик, Я.Ярош, І.Іов (свій творчий шлях він розпочинав саме в Івано-Франківську в молодіжній газеті і звідси вирушив на Поділля поступати в педінститут  в Кам'янці).

Та найщиріша дружба пов'язувала мене з відомим тепер поетом і прозаїком, лауреатом республіканської премії ім. Т.Г.Шевченка Степаном Пушиком. Ще зовсім юними розпочинали ми трудовий шлях у газеті "Прикарпатська правда". Працювали понад десять років пліч-о-пліч, а одночасно і парубкували, і одружилися, мужніли творчо і ідейно. На всю Україну дзвеніли знамениті пісні на слова С.Пушика "І женитись хочеться...", "Синь Карпатських гір і синь небес", "Зоряна" та багато інших. Скільки кілометрів пройшли ми разом неповторними гірськими дорогами, скільки було цікавих зустрічей і знайомств з людьми, щоі тепер є окрасою нашого сьогодення!

Та найбільше я завдячую долі за те, що привела мене чотирнадцятирічного хлопця із глухого села, де ще не було ні світла, ні радіо, в прекрасні аудиторії культосвітнього технікуму. Перебування у цій чудовій майстерні музики, знань, творчого збагачення мов би освітили все моє подальше життя. Тут одержав ґрунтовну теоретичну підготовку, знання, що почерпнув тут з історії української* та російської літератури, а також із античної, зарубіжної і дитячої літератур полегшили навчання в університеті.

А найголовніше: в технікумі були закладені основи самостійної, творчої роботи. Тут я познайомився з чудовою людиною - таким же сільським юнаком Василем Василашком із наддністрянського села Куражин Новоушицького району. Дружбу із ним проніс крізь усе життя. Після служби в армії ми разом продовжили навчання у Львівському університеті.

В часи далекі незабутні нашої технікумівської молодості виходили з-під нашого пера перші вірші і оповідання, було створено технікумівське літературне об'єднання, виходила регулярно чимала за форматом технікумівська стінна "Літературна газета", яка мала резонанс у всьому місті. її приходили читати студенти з інших вузів і технікумів міста, вони ж вливалися в наше літоб'єднання. Зважаючи на літературну творчість і на клубному і на бібліотечному відділах  з повним правом до слів "технікум підготовки культурно-освітніх" можна було  б додати: "і літературних працівників". І чимало учнів, не зрадивши своїй любові до бібліотечної справи, кохалися в творчості, стали професійними літераторами. Мій колега в групі Олександр Маєвський із приміського села Суржа невдовзі закінчив, наприклад, факультет журналістики провідного вузу країни - Московського держуніверситету ім. М.Ломоносова. Тепер живе і працює в м. Брянську.

Роки, на жаль, беруть своє. Ось і пенсійний вік наступив. До того ж дала про себе знати інтенсивна, нелегка і багаторічна журналістська праця, яку   в усьому світі за ступенем важкості порівнюють хіба що з шахтарською. При виході на пенсію, медична комісія визнала мене інвалідом II групи (хвороба серця) і порекомендувала знизити навантаження, поселитися подалі від шумливих міст, ближче до природи. От тоді і здійснився мій давній задум: пожити серед рідних товтр у краю дитинства. Придбавши квартиру у селищі Сахкамінь, за два кілометри від рідного Села, маю чудову можливість віддати себе чудовому відпочинку і творчості, особливо в літній час. Творчих задумів, як завжди багато. Чотири роки тому зазнав важкої втрати, померла дружина Людмила Петрівна. Та в Івано-Франківську залишилася дочка Світлана з улюбленими внуками. Життя, як кажуть, продовжується.

Любов і надзвичайну повагу до цікавої і дуже потрібної суспільству праці бібліотекаря зберіг я на все життя. І досі вважаю її надзвичайно престижною та інтелектуально значимою професією, хоч, де правду діти, не завжди ще належно оціненою державою.

Так вже розпорядилося життя, що не довелося, як кажуть з'їсти "бібліотечного" хліба. Та незвичайне хвилювання завжди охоплює мене, коли опиняюся поруч і з полицями, заповненими рядами книги. Перегортати ці томи міг би годинами.

Тому то під час навчання в найстарішому університеті України - Львівському ім. І.Франка "не вилазив", як кажуть, із наукової бібліотеки на вулиці Драгоманова. Вже потім із довідника "Бібліотечна Україна" дізнався, що ця бібліотека - найстаріша в республіці, має майже чотиристастолітню історію. Вдячний її працівникам, які виявляючи мені як колезі по професії довір'я, порушуючи    можливо    якісь   приписи   і   норми,    допускали    нерідко    мене безпосередньо  до її багатих  фондів.  То  були  для  мене  хвилини  найвищого блаженства.

І досі володію правом користуватися фондами й іншої надзвичайно цікавої Львівської книгозбірні - наукової бібліотеки АН України ім. В.Стефаника. тут  є над чим працювати. Знання, здобуті на бібліотечному відділені, служать мені своєрідним компасом в безбережному океані книг. І як не згадати тут слів безсмертного І.Франка:

Книги - морська глибина,

Хто в них впірне аж до дна,

Той, хоч, і труду мав досить,

Дивнії перла виносить.

 

 

 

Із спогадів Володимира Волохівського

 

Зелений літачок у юність

 

Понад усе подобались мені ці перельоти вихідного, дня. На світанку легенький "кукурудзяник" відривався від бетонних плит Івано-франківського аеродрому, щоб рівно через сорок хвилин торкнутися трав'яного літовищав Кам'янці.

Злегка відхилившись від маршруту, літачок заходив часом на посадку нез боку прилеглих до аеропорту полів, а пролітав над житловими кварталами. Пропливала внизу горбата сіна Кушнірської башти, а за нею - схожа на пташине гніздечко будівля училища культури, колишнього культосвітнього технікуму.

 

Не розколовся ж горішок!

 

Майбутнє цьому приміщенню пророкували невеселе. В багатьох аудиторіях, а особливо в актовому залі стеля ходила ходуном, стіни вкривалися мереживами тріщин.

Для навчання у нас умови не ідеальні, - бідкався директор П.О.Легкобит. - Тепер он це такі корпуси будують: з кабінетами, аудиторіями...

І кивав на панно чималого розміру із зображенням нових високих корпусів університету імені Ломоносова на Ленінських горах в Москві.

Жив директор зі своїм чималим сімейством тут ж, у приміщенні технікуму, на другому поверсі. Помі ж ними бігали його діти, дружина, несучи кошики з базару, чемно з нами віталася. Це створювало якусь щиру обстановку домашнього затишку. Ми немовби перебували у директора в гостях.А з гучномовців линуло:

 

Друзья, люблю я Ленинские горы,

Там хорошо встречать рассвет вдвоем...

 

Щоб хоч трохи осучаснити інтер'єр, на всю широту корпус розмістили талановито виконане панно із зображенням величних багатоповерхівок університету імені Ломоносова на Ленінських горах, що виросли у перші повоєнні роки. Вони знаменували нову епоху.

Двічі на рік під час святкових демонстрацій панно знімали із стін                         і проносили повз трибуни під час святкових демонстрацій.

Виглядало це дуже ефектно. І, головне, дуже подобалося міському начальству. Під час однієї з демонстрацій пощастило й мені сфотографуватися на фоні столичного університету. Та ще із музичним інструментом на перевіз - грав я тоді в технікумівському духовому оркестрі.

А колишнє приміщення губернського комерційного банку, в якому поселився технікум наперекір песимістичним прогнозам стояло і ніби ще більше укріпилося на стрімкому урвищі Смотрича. За 50 років, що пролетіли, воно ніби якось посоліднішало, обросло численними будівлями, що, до речі, не зіпсували його загального архітектурного вигляду.

Після кількох добротних ремонтів і стеля в актовому залі перестала хитатися, і тріщини зникли. Кажуть, то не цемент скріпив ці давні стіни, а звуки музики, щасливий сміх молодих, що лунає тут зранку до вечора з року в рік.

 

 

Викладач античної

 

Вчорашні випускники переважно сільських семирічок жадібно знайомилися з шедеврами світової культури, поглиблено вивчали і рідну, і зарубіжну літератури. Окремо читався курс античної.

І тут сяйнув ерудицією та артистизмом незабутній А.І.Зуськов, мало жвавий, середнього зросту чоловік неодмінно одягнутий у дорослий гарно пошитий костюм. Він чарував усіх своїми захоплюючими розповідями про древню Трою, сліпого співця Гомера, подовгу міг говорити про особливості творчості Софокла, Вергілія.

Пам'ять викладача зберігала десятки імен героїв древньої Еллади і Риму. Наукового звання Арсен Іванович не мав, не встиг ще "остепенитися". Хоч кандидатський мінімум склав на відмінно. Допомагав йому і неабиякий хист ст.. 3.

Здавалося, тільки зовсім байдужа і глуха до оточуючого світу могла не заслухатись Арсена Івановича. Але вона знайшлась серед нас. Це був чорнявенький хлопчик на ім'я Ваня, надзвичайний любитель пригод і детектив. І на уроках А.І. Зуськова ухитрився він почитувати    з-під поли свої заяложені фоліанти.

Терпіння викладача в кінці кінців увірвалося. На одній з лекцій, вилучивши момент, Арсен Іванович блискавичним рухом висмикнув книгу з рук недолугого студента і штурхнув її у відкрите вікно. Все це сталося так несподівано і блискавично, що група не встигла спам'ятатися.

  

 

... І його львівський колега

Так вже сталось, що курс античної літератури на своїм віку мені довелося "проходити" двічі. На факультеті журналістики Львівського університету імені І.Франка, його читав нам доцент І.С.Мушак.

Вражала несхожість двох педагогів. Новий викладач був немовби прямою протилежністю А.І.Зуськову. одягався завжди в один і той же зім'ятий костюм, усіяний якимись остюками. Здавалося, людина щойно вилізла із скирти, де провела ніч.

Доцент постійно грав роль простака, такого собі хлопця свого "в дошку". На перервах "стріляв" у студентів цигарки, розповідав сороміцькі анекдоти. За цією маскою ховався спеціаліст з ерудицією енциклопедиста, вдумливий вчений, що вільно володів древньогрецькою, латинською, був автором чудових перекладів               з цих мов на українську.

Дивацтвам доцента не було кінця і краю. То він забував з'явитися на відповідну годину в університет, і за ним потрібно було посилати гінця, то захоплювавшись розповіддю про якийсь древній твір, міг говорити замість двохі чотири години і більше годин. Добре ж, що лекції його завжди припадали на останню пару.

-    Чи знаєте ви античну літературу? - з пафосом напівжартома не раз звертався доцент до аудиторії.

-     Зна-є-мо! - звичайно скандувала у відповідь група.

-    Нічого ви не знаєте, патьмаки! - з усмішкою стверджував викладач, пересипаючи своє ствердження слівцями бойківського діалекту.

Свій короткий номер цей веселун і дивак утнув на підсумковому заліку. Після звичайного свого запитання "Чи знаєте ви античну літературу?" і ствердної відповіді на нього зібрав усі залікові книжки, виставив у них заповітне "зараховано" і з силою викинув їх з вікна третього поверху. Працюйте, мовляв, ногами.

Так, є щось і спільне з викладачів античної, думав я, шукаючи свою залікову у клумбі біля університету і пригадуючи незабутнього А.І.Зуськова.

 

Географ виявився.. істориком

 

Новий викладач географії, що з'явився в нашій аудиторії восени 1956 року, дивакуватістю не відзначився. Навпаки, був аж занадто серйозним і застебнутим на всі ґудзики. До того ж ніколи не розлучався із солідною коричневою директорською папкою.

Документи і матеріали, що їх не знайдеш в жодному із підручників, Григорій Миколайович діставав саме з цієї папки. Відчувалося, що людині тісно  в межах одного предмету. Хочеться крім програмного матеріалу поділитисяз оточуючими своїми багатими знаннями, життєвим досвідом. Дуже часто викладача "заносило" в історичні екскурси. І тут він почував себе мов риба у воді.

Якось зовсім випадково, я зустрівся з викладачем в "неофіційній" обстановці. Проходячи надвечір сквериком біля новопланівського мосту, на одній з лавок помітив знайому шкіряну папку. Поруч сидів і її господар, запросив і мене присісти поруч.

Тоді вперше я й дізнався, що основна посада Г.М.Хитюна - директор знаменитого музею-заповідника.

Це мене якось аж приголомшило. Це ж треба, поруч мене директор такої солідної установи. І "приймає" він мене на свіжому повітрі в це чудове надвечір'я. Ще й запрошує завітати разом з друзями до нього в канцелярію музею в будь-яку вільну хвилину.

Як було цим не скористатися? І ми вже навіть зловживали увагою директора. Попоросилися на мінарет.

- Туди, хлопці, не можна, - сказав Г.М.Хитюн, - сходи в аварійному стані...

 

Історія мала продовження

 

На Прикарпатті, куди я приїхав за розподілом після закінчення вузу, прізвище "Хитюн" не раз спливало у розмовах. Думав, ідеться про якогось однофамільця. Виявилось, що саме про Григорія Миколайовича. Саме віну повоєнні роки був директором Станіславського краєзнавчого музею. Звідти у 1949 року був переведений у Кам'янець керувати тутешнім музеєм-заповідником.

При наших наступних зустрічах Г.М.Хитюн з теплотою згадував роки  у Станіславі, теперішньому Івано-Франківську.

Об'їздив я з співробітниками у пошуках експонатів і гори, і доли. Не раз  і кулі свистіли над головою.

В один із приїздів, вдоволь наговорившись із цікавим співробітником, зібрався вже прощатись. Та, бачу, Хотин мене не відпускає, хоче щось приємне запропонувати.

Всі мрії у житті коли не коли, а й збуваються, - хитрувато примружився він.

Заскреготів ключ у старому замку, скрипнули вхідні двері. Сходинку за сходинкою долав я у тісному кам'яному мішку, піднімаючись все вище і вище, аж поки вигулькнуло над головою яскраве кам'янецьке сонце, засиніло небо. Тут на стрімкій висоті було вітряно і прохолодно.

Григорій Миколайович внизу під мінаретом щось гукав мені. Слів його я не почув. Лише серце в грудях калатало все сильніше і сильніше.

 

 

Фронтовики зустрічали радо

 

На головному корпусі теперішнього будівельного технікуму в ті часи зеленіла вивіска: "Госпіталь інвалідів Великої Вітчизняної війни". Сюди для проведення огляду літератури мене направили того весняного дня.

Палата, куди привела мене медсестра, була чималих розмірів, тісно заставлена ліжками. От тоді я і вступив вперше в безпосередній контактз вчорашніми фронтовиками.

Були вони не такими вже суворими, як уявлялось, а звичайними дядьками, немов би із мого села. Літній вже чоловік з перебинтованою ногою, дізнавшись про мету мого приходу, постукав милицею об бильце металевого ліжка:

-    Агов, братва, тихіше! Агітатор до нас прийшов!

-  Всі принишкли, а помітивши мою розгубленість, загукали підбадьорливо:

-    Не пасуй, синок! Викладай свою лекцію!

-    Перша половина бесіди пройшла цілком пристойно.

А от далі вийшла заминка. Переплутавши сторінки записів, я остаточно розгубився перед незвичною аудиторією. Фронтовики це помітили, намагалися загладити конфуз.

-     Ти для нас, синку, бесід не проводь, - сказав один із них. - Ти нам так щось розкажи...

Питали про товаришів, про викладачів, про життя в гуртожитку. А коли натягнули чи не закохався ще бува в якусь чорнявку, я й зовсім знітився, почервонів аж до вух.

-    А батько твій де працює? - встряв у розмову той же вусань із милицею під пахвою.

Почувши, що тато загинув на фронті, дивилися вже співчутливо. Запропонували гарячого чаю, витягли з шухляд скромні наїдки.

- А на якому фронті батько воював? - запитав інвалід із ліжка під вікном.   Я мовчав, бо не знав назви фронту.

-    Ну ти й мудрець, Петро! - Заперечив чорнявий красень. - Звідки йому ті фронти знати?

І вже ладували свої нехитрі дарунки нам, студентам. Той яблучко вийняв із торби, інший - шматок сала. Взяти це все у хворих? Нізащо! Втрутилася медсестра:

- Бери, хлопче, як пригощають! Вони ж від щирого серця...

Повертався додому з гостинцями. Фронтовики сердечно попрощалися, просили заходити ще. Втішали їх відгуки в щоденнику: "Бесіду провів дохідливо, зацікавив слухачів..."

 

 

"Осічка" на Ленінградській

 

Вже з перших кроків перебування на виробничій практиці в міській бібліотеці № 1 для дорослих, що розміщалася тоді ж на вулиці Ленінградській, відчув якесь прохолодне ставлення до себе з боку завідуючої Анастасії Степанівни Балєвої, поважних літ жіночки, огрядної і суворої та недоступної на вид. Тому й вирішив триматися від начальства подальше.

Сидів одного разу на книговидачі. Читачів не було. Отож, щоб час не пропадав, зайнявся творчо, або як сказав колись В.Сосюра в "Червоній зимі",  "Я вірші став писать під вечір золотий..."

За цим заняттям і застала мене завідуюча. Нічого не сказала, зате                          в характеристиці по закінченні практики на забула відзначити: "До бібліотечної роботи особливого нахилу не виявив".

Вже пізніше прояснилися деякі подробиці бібліографії суворої завідуючої,  а відтак стала відома і основна причина такої оцінки мене, як бібліотечного спеціаліста.

Анастасія Балєва багато років очолювала в місті міський, а потім районний відділи культури, а вийшовши на пенсію, очолила міську бібліотеку для дорослих №1.

А ще товаришку Балєву (і це найголовніше) знали у місті (я ж про це і не довідувався!) як "ходячу історію", учасницю громадської війни. Часто її запрошували у школи, коли потрібно було проілюструвати епізоди героїчних звитяг, учасницею яких вона була. Ще сімнадцятирічною дівчиною пішла добровольцем у Богунську бригаду першої Української дивізії, служила телефоністкою у самого Щорса. Знала і Боженка.

От лише я не знав про героїчне минуле А.С.Балєвої, не виявив потрібного пієтету перед її заслугами. За це мабуть і поплатився. Народ же, як відомо, має знати своїх героїв в лице.

 

"Експериментальна вечірка"

 

На відміну від теперішнього покоління у нас в п'ятдесяті не було таких звичних у теперішньому молоді тусовок та вечеринок. Отож, вирішили як би тепер сказали, хоч раз "відірватись" по-справжньому. І нагоду для цього вибрали підходящу: ювілей країни, 40-річчя Великого Жовтня.

Треба все продумати до дрібниць, - попереджував комсорг технікуму Анатолій Метельський, що вчився у нашій групі.

Місцем проведення вечірки обрали одну з найбільших кімнат у гуртожитку в Круглому провулку. Готувались кілька тижнів. Дівчата подбали про сервірування святкового столу, хлопці про музичний супровід (програвач, платівки). Окремо вирішувалось питання "пального". Банальне шампанське в розрахунок не бралося. Дорого і неефективно. У район Кадиєвець і Суржі відрядили пошукову групу на чолі із знавцем тих місць Сашком Маєвським, що згодом закінчив факультет журналістики Московського університету  ім. Ломоносова.

Група повернулася не з порожніми руками. Приволокла каністру добрячого перваку.

І розпочалося ...Дівчата у найкращих своїх сукнях, хлопці при краватках, зазвучали чарівні звуки "Ріоліти", "Бризків шампанського". Вечірка обіцяла бути веселою, з відтінком таємничості. Катастрофи ніщо не передвіщало. Та вона вже витала над нами. Злий демон поразки вже заносив над нами своє зловіще крило.

Ковтнувши натщесерце вогненної кадиєвецької рідини, виснажені напівголодними буднями студентські організми виходили з ладу. Однокурсники, мов обважнілі снопи, звалювались на акуратно застелені ліжка. Аж поки через якийсь час не упав останній найстійкіший боєць. Уражена нищівним ударом "зеленого змія" група мирно спала. І лише заїжджена платівка "Ріоліти" час від часу поскрипувала у гнітючій тиші.

 

Остання "гастроль"директора

 

Гіркий досвід "експериментальної" вечірки сповна був врахований при організації випускного балу. Було вирішено уникнути подібного фіаско. І бал удався на славу. Царювали тут веселість, щирість, непідкупне радісне передчуття незвіданих доріг, що простягались перед кожним.

Особливого шарму надавала присутність на торжестві самого директора П.О.Легкобита. з досвіду ж знали: де Петро Олексійович - там стопроцентна гарантія успіху масового заходу, атмосфера дотепів, веселощів.

Директор і справді був "в ударі" у той вечір. Хоч, які завжди, спиртного в рот не брав, сипав дотепами, жартами. Взяв він жартівливе зобов'язання  і запросити на вальс кожну із чарівних випускниць.

Але й тут зловісний фатум вже написав над залом. Загроза прийшла від дзеркальної поверхні паркетної підлоги, що була особливо старанно натерта   в актовому залі. Під час одного з танців директор не втримався. А далі, яку кінофільмі, що вийшов на екрани значно пізніше: "Упав, опам'ятався, перелом, гіпс..." швидка у розпал випускного - явно недоречне явище.

Подейкують, що саме цей прикрий випадок і став приводом до наступного зміщення з посади нашого керівника. Надмірний демократизм, доступністьу спілкуванні тоді ще не увійшли у моду. Часи знаменитого ректора Михайла Поплавського, що і співає, і пританцьовує разом із студентами, ще не наступили.

 

Аскетичні "принади"Круглого

 

 

В розлуці до року прожито,

Та дружба - залізний горіх,

Мій перший в житті гуртожиток -

Єднання попутних доріг.

(Із вірша колишнього мешканця

гуртожитку В.Василашка,

тепер українського поета)

 

Вперше сюди, у непримітний провулок Круглий, що причаївся нижче величної споруди Георгієвського собору, прийшов я наприкінці серпня 1955 року. Сонце заливало просторе подвір'я, великі вікна пильно вдивлялися в обриси Старої фортеці на протилежному березі Смотрича.

 

Хто напоїть "динозавра"?

 

Предмет цей дуже скидався на допотопного динозавра, що причаївсяу високій траві. Неоковирно зварений із цинкової бляхи, довжелезний умивальник щоранку потрібно було наповнювати водою. І це повинні були зробити ми, жовтороті першокурсники, юнаки переважно літ 14-15, вчорашні випускники сільських семирічок.

Заняття було не з легких. Водогін у тутешніх місцях в ту осінь чомусь не працював. Отож носили воду знизу, із Смотрича, з-під Старої фортеці. Захекано піднімали відра скелястим урвищем, поглядаючи на годинник. Ось-ось  з рушниками наперевіс у дверях гуртожитку мали з'явитися "старики". І коли до цього часу "динозавр" не буде заповнений водою вщерть, добра не чекай. Дістанеться за недбалість у повній мірі. Та не буде і слів подяки, коли потечез нього на долоні життєдайна волога. Обов'язок молодших - всіляко догоджати старшим - такий був неписаний закон для мешканців Круглого. Сучасна армійська дідівщина розпочиналася саме тут.

"Така собі міні казарма" - вдало покепкувала, оглянувши житло, моя сестра, студентка місцевого педінституту. Комфортом і зручностями тут і не пахло.

Вздовж стін в нашій кімнаті-залі вишикувалось більше тридцяти залізних ліжок. Вони були старими, рипливими і при найменшому дотику мелодійно "співали" на всі лади.

Як виявилось згодом, відшукало їх технікумівське начальство десь на складі підшефної військової частини. Реманент цей вже збиралися здавати в металобрухт та, зваживши на прохання, віддали студентам. Це в декого з нас, безвусих юнаків, викликало навіть почуття гордості. Як не як спимо на тих же ліжках, що і герої війни, яка недавно відкотилась.

 

Жертви воєнного лихоліття

 

Війна ще давала відчути себе на кожному кроці. Перш за все різношерстним контингентом мешканців. Були серед нас і сорокарічні, і тридцятирічні, що мирно уживалися фактично із своїми дітьми, людьми наполовину молодшими.

В одязі теж переважали предмети суто військового походження. Один носив вицвілу гімнастерку, інший красувався в галіфе. Секретар технікумівської комсомолії Анатолій Метельський хвацьковито франтував тут і там в офіцерській шинелі, правда без погонів.

Чимало було людей скалічених війною. Серед них своєю колоритністю та крутим норовом відзначався Тимофій Васьков (прізвище свідомо змінюю) із київського передмістя. Був він серйозно контужений, втратив руку, справедливо вважався людиною із порушеною психікою. Тож найбільше із-за не заготовлені завчасно дрова, і за не підметену підлогу діставалося нам, молодим, від нього.

Карав Слизьков (і часто зовсім несправедливо), "салажат" боляче штурхаючи їх культею своєї руки. Середнього зросту, з худим землистого кольору обличчям підходив він до графіка чергувань на стіні.

-  А ну-ка посмотрим, кто дежурный сегодня? - зловіще промовляв він, кістлявим пальцем єдиної руки проводячи рядок за рядком.

-  Ну вот! Я так и знал! - зловісно тріумфував він і вже направлявся в бік своєї чергової жертви, приводячи свою гостру культю у бойовий стан.

І хоч кімната була старанно підметена, а в грубці весело потріскували дрова, вихід у цій ситуації існував один: не встрявати з Альошею в суперечку,  а рятуватися втечею з кімнати - мурашника.

 

 

Загроза йшла від... вождя

 

Втім, на кожному кроці небезпека чатувала тут на мешканців і від зовсім безвинних на перший погляд мертвих предметів. Стосовно мене нависала вона у формі масивного, під товстим склом, вагою мабуть у пуд портрета батька всього прогресивного людства Сталіна. Генералісимус тут був зображений у весь свій натуральний ріст, при всіх бойових регаліях у своєму кремлівському кабінеті.

І, вкладаючись з вечора спати на співуче солдатське ліжко, я болісно розмірковував: впаде чи не впаде на мене цієї ночі великий полководець, бо шворка що кріпила його до стіни з кожним днем ставала все тоншою і тоншою.

Своїми сумнівами, що було цілком закономірно у ситуації, яка склалася, я поділився з комендантом Поліною Антонівною. Збліднувши і причинивши щільніше двері, комендант насторожено спитала:

- А ви про це ще комусь говорили?

- Та ні....

- От і добре ... Щось зробимо...

Реагування на свій сигнал я так і не дочекався, довелося по допомогу звертатися до того ж Метельського. Дочекавшись поки всі підуть на лекції, ми відшукали у дворі драбину і надійно закріпили важку бронзову раму.

Втім, проблема ця розв'язалася невдовзі сама собою. Через кілька місяців грянув XX з'їзд КПРС, а там не забарилася і постанова про культ особи. Портрет кавказького горця зник якось безслідно, ніби сам по собі.

                                                                 

 

Облік – закон соціалізму

У справедливості цієї фрази ми переконувались у Круглому майже щодня. З ранку тут розпочиналася звична ревізія казенного інвентаря. Комендант у супроводі своїх помічників заходилась перераховувати матраци і простирадла, наволочки і діряві бавовняні ковдри.

Раз-по-раз лункі коридори і кімнати сповнювалися тривожними вигуками:

-     Знову одного рушника у третій не вистачає!

-   В десятій подушка зникла! - доносилось з другого поверху. Метушлива прибиральниця раз-по-раз  змірювала підозрілим  поглядом  з голови до ніг кожного з нас, немов просвічувала наскрізь. Складалось враження, що кожен з нас тільки те й робив, що наполегливо готувався до вступних екзаменів, долав чималий конкурс, щоб, записавшись у мешканці гуртожитку, підступно поцупити звідси якусь пошивку чи рушник.

Подушка і простирадла через якийсь час, звичайно, знаходились. І тоді адміністрація зітхала полегшено, щоб через деякий час знову стривожитись якоюсь черговою втратою.

 

Дорогоцінне корито

 

Серед паперів у моєму архіві якимось дивом зберігся документ студентського побуту тих далеких вже років середини XX століття. Це жмут особистих розписок кожного із чисельного колективу кімнати № 1, в яких мешканець гуртожитку довго і докладно перераховував скільки і яких предметів він одержує в тимчасове користування до кінця навчального року. По них можна прослідкувати яким багатством володів протягом року житель "общаги": ліжко металеве - одне, подушка, пошивка - одна, матрац - один, ковдра бавовняна - одна, рушник вафельний - один. Все це, завіряв кандидат у мешканця власноручним підписом і присягався, що неодмінно в кінці навчального року поверне державі.

Відповідальність же за схоронення предметів загального користування взяв на себе той же щасливий володар офіцерської шинелі комсорг технікуму, він  ж є староста кімнати і дуже активний юнак Анатолій Метельський. Він поручався за схоронення розбитої фанерної шафи, скрипучого стола з того ж таки матеріалу, кількох тумбочок, кособоких табуретів та вішалки в куті, що дихала на ладан.

Окремим списком ішли такі не замінимі у студентському побуті предмети, як два електропатрони та дві лампочки до них і навіть вставлений у двері замок, що через свою дряхлість вже багато літ не зачинявся.

Та цілу бурю емоцій викликало звичне на вид цинкове корито, що лежало собі мирно під шафою ніким ніколи незатребуване. Виявилось, що не проходить воно ніде по жодних документах і, що найважливіше, на нього немає жодної розписки.

У справу негайно втрутилась комендант, створила необхідну комісію і діло тут же уладнали за якихось пів години. Корито записали на того  ж А.Метельського. І тепер щоранку лунало неодмінне:

-    Корито є?

- Є! - чувся бадьорий голос старости.

І досі не второпаю тільки яка потреба була в зберіганні цього нехитрого предмета побуту. Адже ні краплі гарячої води в гуртожитку зроду - віку не було. Тай можливість використати корито за призначенням була сумнівною, воно мов решето, зяяло численними дірками.

 

"Под сенью кипарисов..."

Морози в ту зиму тріщали не милосердні. Запас полін у дровітні танув.  І тоді було кинуто клич: "Всі на заготівлю дров!"

Спорядили конячину та сани і без зволікань вирушили у кадиєвецькі ліси. Саме там була виділена ділянка для рубки. І в лісі почувся "топор дровосека". За діло взялися навіть "старики". Кожен уявляв себе Павкою Корчагіним десь у лісах під Бояркою із знаменитої книги М.Островського.

А щоб не замерзнути, живинку у справу вносив Женя Ольхівський, загальновизнаний у технікумі веселун та затійник, що знав чи не всі наймодніші тодішні пісні про дикі прерії, сонячні гарячі краї Латинської Америки та Африки.

-     Заспівуй, Женя!

-     Мы идем по Уругваю, - починав Є.Ольхівський

-    Ваю!   Ваю!   - несамовито  підхоплювали  ми,   врізаючись  у  стовбури промерзлих дерев.

-     Ночь, хоть выколи глаза! - продовжував Женя.

-    Гла-а-а-за-а! - хором вторили ми, заспівуючи в африканських ритмах.

-     Слышны крики по-о-пугая! - котилось зимовим лісом.

-    Га-а-ая! Га-а-ая! - відповідав хор дроворубів.

-     Обезьяньи голоса... - співав Женя

-    Го-о-лоса! - лунало у відповідь, перекочуючись у морозному повітрі. Так і зігрівалися у стужу.

Женя співав про маленьку Мері із диких африканських прерій, про чарівність Кіліманджаро... Непомітно ніби заповнювались дровами сани.

На жаль, дуже швидко пішов із життя цей веселун із Проскурова - Женя Ольхівський, один із мешканців Круглого. Організм його, що здавалось запрограмований на довгі роки дихати здоров'ям, випромінювати енергію та силу, невдовзі дав збої. І залишились про нього лише спогади.

 

 

У вихорі вальсу

 

Не все і не завжди було таким похмурим у Круглому. Бували тут і свята, і справжні веселощі. У теплі весняні вечори подовгу лунали біля гуртожитку пісні дівчат, а в зимові у просторому вестибюлі, встеленому квітчастим кахлем, влаштовувались танці. Під звуки баяна кружляти було особливо легко і приємно.

Це не забув, до речі, відмітити у своєму студентському вірші і майбутній поет В.Василашко:

Заграє баян в корпусі

Несміло, о пізній порі:

- На танці! - мов буря на морі.

І двері лупцюють поріг.

Нерідко влаштовувались веселі видовища або по теперішньому - шоу. Особливо за участі палких прихильників Морфея. Тих, хто полюбляв багато і солодко спати, в розпал танців разом із ліжком виносили із кімнати у вестибюль і розмішували у центрі. Пари, як ні в чому не бувало, продовжували кружляти, а бідолашний сплюх, прокинувшись, ніяк не міг второпати де перебуває, як опинився "средь шумного бала, случайно".

Були й такі, що під ритмічну музику вальсів та польок поринали ще в глибший сон. Їх відразу ж заносили разом із ліжком назад у кімнату.

 

Школа мужності

 

Була ще одна характерна особливість Круглого. За весь час перебування тут я жодного разу не спостерігав, щоб хтось щось їв чи пив, не було і натяку на сніданки чи вечері, які займають стільки часу і уваги у теперішніх упорядкованих гуртожитках. Там і їдальні, і буфети чи не на кожнім поверсі.

Тоді ж усі свої прозаїчні потреби у харчах та в питві кожен із студентів вдовольняв десь поза межами гуртожитку. Де і як залишалося таємницею. Більше б дбали про їжу духовну. Читали книги, писали вірші.

Училися збратана жити,

Зливались в єдиний потік.

Мій перший в житті гуртожиток ...

А скільки ще їх на путі? запитував у своєму поетичному щоденнику у ту пору вже згадуваний В.Василашко. для нього попереду була ще сувора, продута океанськими вітрами солдатська казарма на Сахаліні, а потім для нас обох - щойно здані будівельниками "з голочки" кімнати на чотирьох у студгуртожитку Львівського університету ім. І. Франка.

Гуртожиток у Круглому провулку профункціонував ще досить довго. Вже навчаючись у 60-ті в університеті, а потім працюючи за направленням на Прикарпатті, я нерідко, потрапивши в Кам'янець, заставав у врочистім двоповерховім домі веселих хлоп'ят та щебетливих дівчат. Всім їм давав тимчасовий прихисток цей суворий та одночасно і гостинний дім.

Правда побут їх з роками невпізнанно змінився. Зник із двору цинковий "динозавр". Тепер у самому приміщенні з'являлись усі блага цивілізації, про які ми і мріяти не могли у ті далекі п'ятдесяті.

Ще через деякий час величезні кімнати перегородили на малі, утворивши кліточки-кімнатки. Та стати справжнім комфортним місцем проживання цьому приміщенню, що було розраховане ще при будівництві для зовсім інших цілей, так і не судилось.

Кілька поколінь пройшло тут своєрідний життєвий гарт, школу виживанняі мужності. І дехто намагається віднести це навіть до позитивів. Мовляв, для тих, хто загартувався тут, вже ніякі біди в житті не були страшними. Так і мені після призову до лав армії звичайна солдатська казарма у Підмосков'ї в порівняніз Круглим видалась справжнім санаторієм.

---

 

 

Рудик Анатолій Володимирович:

спогади класного керівника

Випуск 1967-1970 років

 

Група, особливо не виділялась, відносно спокійне русло навчання, дещо активніша громадська робота. Недарма комсомольську організацію училища, а це велика робота, очолювала Лозова Люся, профспілкову - Токарчук Дмитро.

Праця в підшефному колгоспі с. Гринчук Кам'янець-Подільського району на збиранні   цукрових  буряків   була  для   студентів   групи   проявом   самостійності, працездатності. Можна позаздрити теперішнім студентам, що вони не мають такої можливості.

Правда, виїзди на сільськогосподарські роботи, не проходили і без комедійних, курйозних пригод.

Пригадую такий випадок. Був в групі цікавий хлопець Кубасов Микола. Мав звичку на поле виїздити не на транспорті, а бігти за ним, не відстаючи, фізично загартовуючи себе. Всі ми були розквартировані по квартирах колгоспників. Мені довелось жити в одному помешканні з студентами і цим цікавим хлопцем. Робоче взуття завжди виставлялось в сінях. Якось вранці, пробуючи взутись, я помітив, що чоботи наповнені якимсь мотлохом. Хтось, жартуючи, наповнив чоботи зім'ятим папером. Я промовчав, а мій цікавий хлопець весь час чомусь посміхався, інколи, подивляючись на мене, і з нетерпінням чекав, щоб я запитав у нього: "Це твоя робота?". Так він, бідолаха, мучився аж до випускного вечора, майже цілий рік. Ось такі були хлопці.

 

Випуск 1970-1973 років

 

Група "любителів лісових маївок, спортивних походів.  

Це був чи не останній набір студентів на одну спеціальність, що об'єднував восьмикласників і десятикласників.

Відчувалась різниця у віці та не відчувалась в навчанні, згуртованості, дружбі.

Протікав напружений, цілеспрямований навчальний процес. Як результат студенти Цюпа, Терлецький вступили до Київського інституту культури, Будніченко - Харківський інститут культури, Білобровко - музпед факультет Кам'янець-Подільського інституту.

Конфліктних ситуацій в групи не було, хоча про один випадок розкажу.

Працював в училищі викладач фізичного виховання Твердохлєбов Микола Олександрович.                

Студенти Партола Ольга та Будніченко Людмила любили волейбол, часто бували в спортзалі. Одного разу після тренування вони попросили викладача дати можливість продовжити грати. Викладач не погодився. Вони спокійно, жартуючи, повернули ключ в дверях кабінету викладача і продовжували грати, а викладачз зворотної сторони дверей просився відімкнути і звільнити його від „арешту". Тільки на випускному вечорі викладач зізнався в скоєному, а студенти були веселими; жартівливими.

Отакі-то були дівчата.

 

Випуск 1973-1976 років

 

Цікавий колектив. Три спеціальності в одній групі. Різний розклад занять, різні фахові інтереси і одночасно колективізм, дружба, десятки концертів в підшефному колгоспі, на батьківських зборах, екскурсії, поїздки до Бресту, Карпати, Кривче Тернопільської області та інші заходи.

Скромна і досить кропітка праця по збору матеріалів випускників училища   і дарунок адміністрації альбому на випускному вечорі - "Вони навчались у нас".

Це пам'ятний і цінний подарунок. Не обійшлось без сюрпризів і в цьому колективі.

Був в групі талановитий студент Ріпак Василь Іванович. Хороший баяніст, від природи диригент, чутливий в коханні, гуморист і жартівник.

Другий день Великодніх свят. На уроці з початкової військової підготовки (викладач Іванов Микола Матвійович), під час перерви, хтось залишив на кафедрі яйця-крашанки. Комуніст Іванов М.М. з обуренням вимагав забрати цей дарунок, допитуючись: „Хто це зробив?".

Аудиторія мовчала, в душі посміхаючись від скоєного. І тільки на випускному вечорі було розсекречено випадок. Ось такі були "Чапаєвці" на зразок Василя Івановича Ріпака, чий сюрприз став здобутком групи.

 

 

 

 

Випуск 1980-1983 років

 

Змінилось керівництво. Очолив педагогічний колектив Обельчак Анатолій Романович - ініціативна, енергійна, творча, невгамовна і непосидюча людина.

Розпочато реорганізацію та створення нової матеріальної бази училища. Умови навчання інколи були не зовсім сприятливі для роботи.

Перебудова аудиторій, коридорів, актового залу, гуртожитку - все це створювало непорозуміння в навчальному процесі. А тут ще з'явились два підшефні колгоспи, спершу с. Міцівці Дунаєвецького району, а потім с. Ластівці Кам'янець-Подільського району.

У виконанні всіх починань нового директора приймали участь студенти. А так як куратор людина відповідальна і надійна, то найбільш серйозні роботи ставали об'єктом виконання якраз студентами цієї групи.

Особистий приклад для них був законом виконання різної роботи. В своїй трудовій діяльності, чи то на будівництві, чи на сільськогосподарських роботах, для мене допомога відстаючих була обов'язком і співчуттям.

Пригадую випадок. Село Міцівці Дунаєвецького району, група на збиранні сільськогосподарського врожаю. Складний психологічний клімат через конфлікти з місцевими підлітками та військовими сусідньої частини. Я міг би спокійно передати групу(дружина в лікарні) в розпорядження іншого викладача. Цього я не зробив, залишаючись протягом місяця разом з колективом.

Про це ми так довго говорили, зустрівшись на честь двадцятиріччя закінчення училища в 2003 році.

І все таки навчання було на першому місці.

Постає питання. Яким чином вдавалось в таких складних умовах добиватись хороших результатів у навчанні, зберігати контингент, утримувати порядок і дисципліну в групі!

В першу чергу - заслуга   активу.

Староста - Ґонтар Петро, сьогодні ініціативний та енергійний керівник однієї з фірм міста Хмельницького. 

Профорг - Заклецький Владислав, відмінний джазовий музикант, сьогодні продовжує втілювати в життя свій талант в одному з колективів м. Москви.

Комсорг - Трапецина Людмила, на перший погляд спокійна флегматична особа, не давала спокою особистим прикладом долати науку.

Взагалі - це була група не стільки сильна музикантами, як хорошими організаторами, справжніми культармійцями.

Група могла між собою і конфліктувати і миритись. Наприклад, кохання: Заклецький - Вознюк, Лесик - Марущак.

Були ревнощі і сльози, грубість і повага. Закінчувалось тим, що успіхи  в навчанні зростали, дружба в колективі міцніла.

 

Випуск 1985-1988 років

 

Це був час перших паростків бурхливого демократичного життя в країні. Особливого розквіту набуло самоврядування.

Вперше в училищі створюється методоб'єднання керівників груп. З'явились різні громадські об'єднання.  

Школи: спортивного судді-інструктора, художника-оформлювача, комсомольського активіста, фотокореспондента та інші види діяльності.

Зміни в державі не могли не вплинути на зміни особистості.

Група в кількості 32 студентів на перший погляд могла б задати її керівнику багато клопоту. Але не так сталося, як гадалось.

Запрацювало комсомольське бюро та її ватажок Сідельська Елла.

Основний девіз групи - вчитись, вчитись і ще раз вчитись.

Кінцева мрія одержання диплому з відзнакою.

Недарма, таким студентам, як Хімік Людмила, Якимець Анатолій недостатньо було знань, одержаних в училищі. По закінченні його вони продовжили навчання в Хмельницькому музичному училищі і успішно його закінчили.

Одночасно активізувалось трудове життя. Без проблем,в спокійній обстановці, вирішувалось питання виходу на суботники, виїзди в підшефні колгоспи.

Майже місяць роботи в селі Ластівці Кам'янець-Подільського району. Поруч розміщена військова частина. Часті візити солдатів, місцевих "козаків", створювали різні негаразди.

Та колектив дівчат, а їх була добра половина групи, вів себе чемно і гордо. Пригадую слова профорга групи Андрійчак Лариси: "Анатолію Володимировичу, сьогодні ночуєте у нас, будемо ловити нічних гостей". А далі розкручувались цікаві події. Тільки переступив поріг вікна нічний "козак", як вмикалось світло, стоячи серед напівоголених дівчат, слухав мою мораль, а на другий день - практичні дії командира взводу.

Ось так проходило життя цього колективу, про який мені приємно згадувати.

---

 

 

 

Жданюк Неля Станіславівна,

викладач режисерських дисциплін, випускниця коледжу

 

Рішення вступати до культосвітнього училища я прийняла тому, що три моїх тітки Кошман Тамара Матвіївна, Лезвінська Агнеса Матвіївна та Мошинська Валентина Юлівна були випукницями цього навчального закладу.

За покликом душі, в числі перших активістів, Агнеса Матвіївна та Валентина Юлівна були направлені на роботу в Казахстан, на цілину, де вони працювали бібліотекарями. Пам'ятаю фото на якому зображена Агнеса Матвіївна в казахському кішлаку з книгами у руках, які вона розносила читачам додому. Пізніше Валентина Юлівна закінчила курси механізаторів і працювала на цілині комбайнером. Після повернення додому у Кам'янець-Подільський працювала директором книжкової крамниці "Кобзар". Саме вона тоді і порадила мені поступати в училище культури, за, що я їй безмежно вдячна, тому що найкращі роки навчання пов'язані з училищем — концерти й вистави, нічні репетиції перед показами, вірні друзі й кохання усього мого життя, улюблена робота — все це моє рідне училище культури.

 

 

 

В Кам’янець-Подільське училище культури я вперше приїхала на роботу після закінчення Київського державного інституту культури. Тут вперше я вчилась застосовувати на практиці набуті в інституті знання.. з теплом і вдячністю згадую керівників – наставників Юрчишина І.С., Обельчака А.Р. Миронюка М.Л. Будніка О.А., Денейка П.І., які навчали викладацькій справі ведення уроків. Тут знайшла друзів, творчий колектив, з якими довелося робити великі справи: ювілейні концерти; свята училища. Особливо пам’ятні великі стадіонні дійства «100 тисячного жителя міста» та «925-річчя м. Кам’янець-Подільського», де я була головним режисером. Над святами працював прекрасний творчий тандем: П.Ситник, Т.Плющ, В.Чорнобиль, А.Бєлєванцев, О.Помилуйко (О.Козак), О.Грек, М.Тихоліз і багато інших творчих людей. Я з великою вдячністю і трепетом відвідую цей заклад. Він дав мені практичну підготовку до нових досягнень   в житті.

---

 

 

Ільїнська Олена Василівна,

викладач коледжу

 

 

Ювілей це не тільки свято, а й можливість згадати ті роки. Які вже стали історією учбового закладу.

Далекого 1983 року тоді ще в училище культури прибули по направленню одинадцять молодих спеціалістів одним з них був і я. Великою увагою та турботою оточили нас досвідчені викладачі Денейко П.І., Обельчак А.Р.,Станішевська Є.К., Ільїнська О.В., Кіперман Б.М., Ободовський В.П., Стаднік С.Г. та інш.

Для нас, новоспечених викладачів, була створена «школа молодого вчителя» де ми продовж п’яти років вивчали премудрості професії вчителя. Досвідчені метри навчали нас зовсім юних і неосвідчених ( як правило в інститутах культури та консерваторіях не навчали викладацькому ремеслу) педагогічній майстерності. І ми їм дуже вдячні за той неоціненний досвід, а ще за становлення нас не лише як професіоналів, а й як особистостей.

Добре пам’ятаю свою першу проведену пару, ті недоспані ночі підготовки до неї, гору прочитаної літератури, в подумках проведені ігри ( це був предмет «Масові ігри та розваги»), а зустрівшись з студентською аудиторією пару провів за…30 хв. На цьому від хвилювання всі мої пізнання закінчились. І ось тут мені на допомогу прийшла мій куратор Ільїнська О.В.

А ще скільки цікавих історій траплялось за часи викладацької діяльності. Режисери взагалі народ з багатою фантазією. Чого варті їх виправдання за запізнення на уроки. Це цілі сценарії для постановок. Окремої уваги заслуговують нічні репетиції вистав та й життя в гуртожитку.

Радість та щастя кожного викладача – це його випускники. Мені дуже приємно, що багато моїх вихованців турують ниву культури та мистецтва: Олег Федоров – завідуючий відділом культури та туризму Городоцького району, Саша Заєць та Майя Бахтин – актори академічного обласного театру ляльок, Галя Балан – працює в кіномистецтві в м. Києві, Олена Сосніна – завідувачка відділу народної творчості обласного центру культури та мистецтва. Ще багато очолюють клубні формування області.

В переддень ювілею бажаю всім творчої душі, постійних цікавих ідей, втілення мистецьких проектів, високої відзнаки вашої нелегкої праці.

---

 

 

 

Бєлєванцев Анатолій Васильович, виклада коледжу  

Про клуб інтернаціональної дружби

 

 

В 1987 році було створено КІД (клуб інтернаціональної дружби) метою якого було виховання у студентів українського патріотизму, почуття поваги до людей інших націй і країн, пропагувати миролюбну політику нашої держави, вносити постійний внесок у боротьбу за мир в усьому світі, жваво відгукуватись на події, що відбуваються сьогодні на планеті.

Учасники КІДу вчилися бути небайдужими до чужих проблем, тому вони у 1987 році взяли участь у Всесоюзній акції "Дитячий будинок — теплий дім" під час якої понад 100 книг, дитячі іграшки і теплий одяг було передано у дитячі будинки. Доброю традицією того періоду було проведення ярмарок солідарності на яких студенти продавали, виготовлені своїми руками вироби мистецтва, випечені солодощі, а виручені кошти було перераховано у Фонд Миру (52 карбованці) та на будівництво пам'ятнику воїнам інтернаціоналістам (87 грн. 83 коп.).

У 1996 р. клуб інтернаціональної дружби, вперше в місті, став ініціатором проведення Дня Святого Валентина, який згодом було започатковано в інших навчальних закладах.

---

 

 

Стрельчук Лариса Іванівна,

викладач іноземних мов

 

 

Студентське об'єднання «Музична вітальня»

 

Гортаючи альбом з чорнобілими фотографіями, напружено вдивляється в зворушливі обличчя, - такі різні і в той же час такі рідні. З пожовклих фотографій двадцятирічної давності дивляться тодішні студенти культурно-освітнього училища, які зараз стали відомими співаками, директорами будинків культури, завідувачами відділів культури, солістами, диригентами, яким теперішній коледж культури відкрив двері у широкий світ музичного життя. Бо що є найважливішим у життя людини? Напевно, - пізнати самого себе, знайти справу, яку б ти не тільки полюбив, а щоб і вона тебе полюбила. Справу, без якої не можеш жити, яка стане тобі великою радістю. У кожної людини є своє покликання. І найщасливіший той, хто вчасно почує і зрозуміє його голос. Їх голос покликав до музики, до пісні. І  йдуть випускники коледжу культури в чарівний світ мистецтва.

Двадцять п'ять років працює студентське об'єднання «Музична вітальня», де всі бажаючі можуть поглибити свої знання з музичної літератури, удосконалити свою виконавську майстерність, зустрітися з відомими митцями та самодіяльними композиторами. Поділля і просто, за чашкою чаю поспілкуватися про новини естрадного мистецтва, привітати переможців конкурсів, тощо.

Із світлин альбому дивляться на нас знайомі обличчя Ані Зотєвої, Сергія Шумського та інших зараз відомих виконавців.

Солістом Білоруського ансамблю пісні і танцю став випускник Михайло Гуменний, в ансамблі «Козаки Поділля» співала Марія Шевчук, зараз працює Володимир Заруцький. Всі вони були активними учасниками «Музичної вітальні». А скільки цікавих заходів проводили вони: вечори музики, зустрічі з місцевими композиторами Ігорем Краєв'яновим, Владленом Жаріним, Сергієм Носіком, Олексієм Бецом та іншими. В альбомі зберігаються не тільки фотографії, а й вирізки з газет про проведені заходи «Зачаруй мене славнозвісною українською піснею», «Т.Шевченко і музика», «Леся Українка і музика», «Жанри музичного мистецтва», «Шопена серце з нашими горить», «Барвистий спектр музики Лесі Дичко», «Пісенне намисто наших переможців» та багато інших. Студенти проводили наукову конференцію по творчості М.Леонтовича, олімпіади, конкурси «Музичний ерудит» - і все це збагачувало їх світогляд, додавало знань з музичних дисциплін, розвивало творчі здібності.

---

 

 

 

Гордійчук Марія Петрівна,

викладач-ветеран

 

 

 

Зародження студентського самоврядування

 

Випускники 1990 року розпочали втілювати в дію студентське самоврядування, яке продовжується до сьогоднішнього дня.

Якими активними були тоді студенти! Самі ініціювали виступи з лекціями-концертами в середніх навчальних закладах, школах на дворових майданчиках, перед робітниками електромеханічного заводу, швейної фабрики, тютюнової фабрики. А на День вчителя вони ставали директорами, завучами, викладачами; ретельно готувалися до проведення занять. В свої руки вони взяли перевірку відвідування занять студентами. Непереливки було тим, хто пропускав їх без поважних причин – обов'язково попадеш в телегазету, чи на засідання студентського самоврядування.

Першим студентським директором був Леонід Кондратюк, який зараз працює вихователем Антонінскої школи-інтернату Красилівського району, організовує концерти, розвиває здібності своїх вихованців до музичного мистецтва. Під керівництвом заступника директора з виховної роботи Павлюк Олександри Ярославівни це починання підтримали студенти інших груп і з року    в рік студентське самоврядування удосконалювалося, росло і розвивалося. Пам'ятаю, як у ролі класного керівника Назаренко Інна (зараз викладач дитячої школи мистецтв) організовувала поїздку з групою майбутніх керівників хорових колективів, в Хотинську фортецю, як прислухалися всі до її думки, з яким запалом співали пісень воєнних літ біля пам'ятника визволення в м. Хотині.

З великою радістю переглядаєш концерти художньої самодіяльності, які транслюються, де бачиш керівниками та виконавцями учасників студентського самоврядування Коберника Володимира, Ковтуна Володимира з м. Красилова, Юзюк Людмилу з Білогір'я та багатьох інших. І вкотре переконуєшся, що зерна, засіяні щедро викладачами коледжу культури, дають дружні сходи на розкішній ниві музичного мистецтва.

---

 

 

 

 

Гордійчук Марія Петрівна,

викладач-ветеран

 

Студентські будівельні загони 

 

80-ті роки для студентської молоді запам'яталися роботою в студентських будівельних загонах. Правда, училище приймало участь не в будівельних, а в сільськогосподарських загонах. Формування загонів розпочалося уже з жовтня місяця, учасниками таких формувань могли бути тільки члени комсомолу і взагалі, в ті роки, якщо учень навчального закладу не був членом комсомольської організації, то виникали проблеми з працевлаштуванням, адже бібліотеки і клуби були ідеологічними закладами. В разі виключення студентаз членів ВЛКСМ він виключався також і з навчального закладу.

Пам'ятаю, як в 1985 році їздила заключати договір для роботи на літній період в село Щербані Вознесенського району Миколаївської області, де головою колгоспу працював двічі Герой Соціалістичної праці Микола Рябошапка. Командиром загону був викладач історії Володимир Старий, а допомагали йому викладачі Ярослав Шульс та Володимир Гребенюк. П'ять разів підряд загін нашого училища став переможцем серед студентських загонів вищих і середніх навчальних закладів, які працювали в Миколаївській області. Обов'язково для учасників загону шили однакову форму. Учні до від'їзду готували концертну програму. У середині червня на площі біля пам'ятника В.І.Леніну міський зліт будівельних загонів всіх навчальних закладів міста. Наш загін вирізнявся серед інших згуртованістю, енергійністю, веселою піснею та запальним танцем.

---

 

 

Булаєнко Валентина Олександрівна, викладач бібліотечних дисциплін

 

 

Спортивне життя студентів

 

Згадую навчання в училищі як цікавий неповторний період свого життя. Фізкультурно-спортивна робота проводилась тоді на високому рівні. Пам'ятаю, як викладач Ларкін Володимир Ілліч організував туристичний похід всього колективу в с. Суржа Кам'янець-Подільського району. Як згуртовувало студентів - проведення різноманітних змагань на свіжому повітрі, плавання, розпалення багаття, спільний обід, в вечері - пісні! А раптом пішов дощ, і ті хто не розклав правильно намет — шукали сухого місця в сусідів, і все це зі сміхом, жартами, веселощами. Наступного дня з цього приводу було складено безліч небилиць, курйозних історій та анекдотів. Повертались з відпочинку задоволенні, йшли колоною, з музикою, а всі перехожі озиралися на нас.

А коли прийшла працювати викладачем — той же Ларкін В.І. організовував і проводив заняття в секції "Здоров'я" для викладачів училища.

 

Ляшук Тетяна Єрмилівна,

голова циклової комісії

культурологічних дисциплін,

 

 

 

 

Дякую своїм наставникам

 

В нашому колективі, як у великій дружній родині, завжди існували такі стосунки, коли старші досвідченіші колеги допомагають і підтримують молодих.

Зараз, коли за плечима майже три десятки років трудового стажу, розумію, як мені пощастило з наставниками. Адже вчорашній випускниці бібліотечного факультету не вистачало не лише практичного досвіду, а й знань з методики педагогічної діяльності та елементарної упевненості в собі.

І як добре, що поруч завжди були старші колеги Катерина Степанівна Трубіцька і Діна Іванівна Білявська, які щедро ділилися секретами професіоналізму, давали мудрі поради, підказували вихід зі складних ситуацій.

Пам'ятаю, як Катерина Степанівна частенько затримувалася зі мною до пізнього вечора в аудиторії, допомагаючи складати план наступного заняття чи текст лекції. Саме від неї я дізнавалася про те, як краще подати новий матеріал і які можна використовувати методи опитування студентів, як правильно оформляти документацію. Моя наставниця була вимогливою і безкомпромісною. Вона, наприклад, категорично була проти того, що я жила в студентському гуртожитку. «Ви матеріально, може, й виграєте,! але ж студенти можуть вас побачити в халаті» — казала вона. Тоді це здавалося смішним і несуттєвим. І тільки з часом прийшло усвідомлення: «Педагог не має права бути «не в формі», в процесі виховання не буває дрібниць! завжди й в усьому слід бути взірцем». Для нас, молодих викладачів, які приїхали з інших міст, материнською добротою, розумінням і турботою оточила Діна Іванівна. А от першим, хто сказав мені такі потрібні слова: «З Вас вийде хороший педагог!» і вселив впевненість у своїх силах, — був завідуючий денним відділенням Борис Кіперман. Як це, виявляється, важливо, — вчасно сказати слова підтримки. Мені дуже хотілося бути схожою на викладача літератури Ольгу Сороку, яка вражала енциклопедичністю знань і оригінальністю мислення. Дуже плідним для мене й моїх колег став період співпраці з Людмилою Озарчук. Вона, вчила нас мислити та діяти на перспективу, використовувати в роботі наукові підходи.

Я з глибокою вдячністю і щирою повагою згадую своїх колег, наставників. З часом багато з них стали друзями, рідними людьми.                

Це щастя, працювати в колективі, де молоді переймають кращий досвід попередників, де шанують традиції, де засади та методи наставництва діють не з примусу, а від усієї душі.

 

Никитюк Софія Сергіївна,

голова циклової комісії бібліотечних дисциплін

 

Екскурсія як форма навчання та заохочення

 

Закінчивши навчання в училищі культури я й не уявляла, що дорога життя знову приведе до рідної Альма-матір, але вже у статусі викладача. Було дуже приємно зустріти викладачів які навчали мене, а тим більше працювати порядз Аллою Білецькою, Надією Богуцькою, Ольгою Сорокою, Ганною Святловською, Софією Никитюк, Ольгою Шульс та ін.

У педагогічному колективі навчального закладу завжди працювали висококваліфіковані фахівці, талановиті та неординарні особистості, які всі свої зусилля спрямовують на навчання та виховання творчої молоді. Значну виховну роботу проводять куратори академічних груп, що прагнуть знайти індивідуальний підхід до кожного студента та сприяти його розвитку. Організовує діяльність кураторів заступник директора з виховної роботи О.Я.Павлюк, яка й виступила ініціатором проведення конкурсів «Куратор року», що проходять у коледжі. Для відзначення кращих кураторів дирекцією навчального закладу обираються різноманітні форми. Однією з них є поїздка до Бакотського скельного монастиря. Такі виїзди завжди знаходять активну підтримку та залишають позитивні враження.

Екскурсійними виїздами нагороджуються не лише викладачі, алей студенти коледжу. На цикловій комісії бібліотечної справи й діловодства систематично організовуються екскурсії до інформаційних установ області: обласної бібліотеки для дітей ім. Т. Г. Шевченка, обласної юнацької бібліотеки, ОУНБ ім. М. Островського, наукової бібліотеки Хмельницького національного університету, ДАХО, бібліотек Кам'янець-Подільського району.

Як показує досвід, такі форми роботи дають можливість студентам оцінити своє майбутнє професійне середовище, сприяє зближенню, об'єднанню як студентського і педагогічного колективів, збагачує новими враженнями, позитивними емоціями та неформальним спілкуванням.

 

Климчук Людмила Вікторівна,

викладач бібліотечних дисциплін